Видатний український письменник О. Довженко писав: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців» [1, с. 242]. Саме такий народ завжди зневажають і поневолюють. Україна зможе розвиватися лише знаючи свою історію, шануючи традиції тих людей, які віддали своє життя задля процвітання своєї держави.
У час виникнення масового голоду, держава має повідомити про це іншим країнам світу, щоб отримати необхідну допомогу. Влада СРСР піклувалась про репутацію держави, тому голод 1946-1947 рр. просто приховали від інших. На сторінках газет звітували про значні досягнення у різноманітних галузях, особливо в сільськогосподарському секторі. Не стала виключенням і місцева газета «Сталінець», яка виходила в ті часи у районному центрі смт. Суворове Ізмаїльської області. З самої назви вже зрозуміло, інтереси якої партії і влади підтримувала газета.
На той час відповідальним редактором був Г.А. Іваненко.
Посуха 1946 р. зіграла свою негативну роль, але це не головна причина. Голод можна було зупинити на «самому початку», якщо б СРСР жив в умовах нормальної економічної системи. За офіційними статистичними даними, у посушливому 1946 р. було зібрано 27,9 млн. т. зерна.
Радянська влада фактично спровокувала голод 1946-1947 рр. Від посухи він почався в Україні, Молдові та Росії, пізніше голод перенісся до Сибіру та Казахстану. Колгоспи повинні були здавати 70-80% врожаю. Якщо колгосп не виковував норму плану, то зерно забирали повністю. Влада прикривала голод посухою 1946 р., якої за звітами держплану СРСР не було впродовж 50 років.
Так, у статті газети «Сталінець» знаходимо повідомлення СРСР «Про підсумки виконання державного плану відновлення і розвитку народного господарства в 1946 р.»,де нечітко описуються розміри території, які були ушкоджені посухою. Розміри ушкодженої території надаються не в гектарах, а лише в порівнянні з 1921 та 1891 рр.: «Такої посухи не було на території СРСР за останні 50 років. Розміри території, ураженої посухою в 1946 р., були більше, ніж в 1921 р. і наближалися до 1891 р. Незважаючи на це, валовий врожай і товарна продукція зерна в 1946 р.
незрівнянно вищі рівня 1921 р., що могло мати місце лише завдяки соціалістичній організації виробництва з його машинно-тракторними станціями і колгоспним ладом, створених у рокисталінських п’ятирічок» [3].
Радянське господарство мало змогу в 1946-1947 рр. врятувати населення від голодної смерті та злочинів. На 1 лютого 1947 р. у резервах СРСР було 10 млн. т. зерна. Таким чином, державні запаси зерна могли зупинити голод. У той час, коли люди вмирали від голоду, влада СРСР надавала безвідплатну допомогу державам Східної Європи, де комуністи знаходилися при владі. Лише в липні 1947 р. було дозволено виділити з державного резерву 61 620 т. зерна, які повинні були повернутися державі до 15 вересня того ж року.
Голод почався у липні 1946 р. і тривав до лютого-серпня 1947 р., після чого його темпи швидко зменшувались, хоча деякі люди вмирали від голоду і в 1948 р. Від страшного голоду померло від 1 до 1,5 млн. людей. Найбільше від голоду 1946-1947 рр. постраждали Росія, Україна та Молдова. Демографічні проблеми були практично невирішальними, враховуючи те, що, окрім високої смертності, рівень народжуваності різко скоротився.
Не обійшли тяжкі часи і Буджак. В цей час на сторінках газет звітували про достаток і виконання планів. Так, у статті газети «Сталінець», яка вийшла 23 лютого 1947 р. зазначається:
«Виконано піврічний план м’ясопоставок. Селяни с. Кислиця, борючись за першість у соціалістичному змаганні, до 20 лютого на чотири місяці раніше терміну, виконали піврічний план м’ясопоставок державі» [6]. Більшовицька партія намагалася усіма засобами покращити показники розвитку сільського господарства, навіть шляхом терору і ганьби. У газетах постійно друкувались заклики до праці від Компартії: «... колгоспники і колгоспниці, селяни і селянки, робітники і робітниці МТС та радгоспів, працівники сільського господарства! Втілимо в життя бойову програму підйому сільського господарства в післявоєнний період, прийняту лютневим Пленумом Центрального Комітету партії більшовиків...» [7].
Хоча люди голодували, вони не мали права про це повідомляти, тому що їх могли заарештувати. На зборах, як і раніше, будувалися плани, які повинні були бути виконаними за короткий час.5 грудня 1947 р. в газеті «Сталінець» з’явилась
стаття «Патріотичний підйом в колгоспах», в якій вказувалося, що: «колгоспники нашого району зустріли заклик трудящих міста Леніна з почуттям величезної радості. На загальних зборах колгоспники беруть на себе зобов’язання вирощувати великий врожай, достроково виконувати всі свої зобов’язання перед державою, боротися за підвищення продуктивності праці» [8].
Проаналізувавши статтю, можемо стверджувати, що про голод ніхто не насмілювався писати, навпаки, писалося про те, як люди прагнуть вчасно здати врожай пшениці, щоб на них не пала якась підозра. В іншому випадку була загроза стати ворогом держави.
З газети «Сталінець» можемо дізнатись і цікаві факти з життя колгоспників того часу. Так, наприклад, у статті «Навчають корів роботі»йдеться про те, що замість техніки, якої на полях в ті
часи не вистачало, використовували корів, яких спеціально для цього навчали. Колгоспники брали
на себе зобов’язання до 9 лютого вже навчити певну кількість корів: «... в колгоспі «ім. 28 червня»
навчається 26 корів, «4-та п’ятирічка» – 40 корів, в селах Комишівка і Саф’яни навчаються роботі
по 80, а в Багатому – 100 корів» [3].
Слідзауважити, що часи правління Сталіна були під чітким керівництвом: контроль над
людьми був дуже жорстким, ніхто не мав права на власну думку і слово. Це в деякій мірі зупиняло
розвиток держави. Проте, слід зазначити, що у засобах масової інформації неодноразово
друкувалися статті про права радянського громадянина. Повідомлялося, що кожен громадянин
СРСР має право на працю та відпочинок. У газеті «Сталінець» від 19 січня 1947 р. знаходимо: «У
радянській країні немає і бути не може криз і безробіття, бо немає умов, що їх породжують. Право
на працю в СРСР гарантоване. У нашій країні кожен працює за своїми можливостями... Право на
працю – одне з найбільших здобутків радянського народу» [2].
Щодо права на відпочинок, зазначалося: «Право на відпочинок забезпечується
встановленою законом тривалістю робочого дня, обов’язковим наданням щорічних відпусток
робітникам і службовцям із збереженням заробітної плати, надання для обслуговування робітників
широкої мережі санаторіїв, будинків відпочинку, клубів. Жодна конституція у світі, крім
Радянської Конституції, не може гарантувати трудящим таке право, бо конституції буржуазних
держав покликані захищати інтереси буржуазії, а не інтереси трудового народу» [2].Отже, можемо
зробити висновок, що влада повністю підкорила засоби масової інформації, адже насправді влада не виконувала своїх обіцянок. Керівники продовжували дотримуватись тоталітарного режиму,
тому серед населення нічого не змінювалось. Люди важко працювали в колгоспах і повинні були
виконувати усі накази та досягати потрібного показника у будь-якій справі за визначеним планом.
Особливістю радянської влади був метод «батога і пряника». Через те, щовлада добре знала
про усі події розвитку Радянського Союзу, у газетах почали публікувати статті, в яких народ лише
хвалили, або сварили за якусь дрібницю. Найдивовижнішим є те, що всі люди за думкою свого
керівництва, були або прикладом для країни, або ж ганьбою всієї нації. Наведемо приклад із газети
«Сталінець»: «Миронченко Н.Х. працював головою Броського сільпо. Вся виручка від реалізації
товарів проходила через його руки. Користуючись цим, а також безконтрольністю, він
розтринькував державні кошти. За кооперативні гроші Миронченко придбав собі коня, купував
зерно, мʼясо, систематично пиячив. За час роботи в сільпо він привласнив і розтратив 13 700 руб.
кооперативних грошей. Днями Народний суд розглянув справу Миронченко і засудив розтратника
до восьми років ув’язнення з позбавленням виборчих прав терміном на п’ять років. Збиток в 13 700
руб. стягнуто на користь сільпо» [4].
Ситуація на цей час у країні була дуже важкою, 1947 р.запам’ятався людям як рік третього голоду. Населенню, яке проживало в селах, було дужеважко: по 200 г. хліба на трудодень та 7 коп.
На колгоспних зборах збирали кошти на сільськогосподарський інвентар. З усіх боків давили податки, люди не могли їх сплатити. Примушували підписувати облігації, а також платити так звані «холостяцькі» (податок на бездітність у розмірі 6% від заробітної праці). В газеті знаходимо статті
«Підтримаємо патріотичний почин ланки Марка Озерного», «Колгоспники продовжують здавати
насіння з особистих запасів», в яких йдеться мова про ініціативу ланкового колгоспу «Червоний
партизан» Лиховського району, Дніпропетровської області, лауреата Сталінської премії Марка
Остаповича Озерного, який призвав продати чи позичити колгоспам зерно з особистих запасів та
підтримку цього почину в селах Ізмаїльщини [5]. Зі спогадів очевидців, дізнаємося, як виконувалась
така ініціатива, які перегиби здійснювались на місцях, щоб лише виконати призиви партії.
Насправді ні про яку позику і продаж запасів зерна мови і не йшлося. У людей забирали все: від
схованого на зиму зерна до особистих речей, харчів для дітей.
У липні 1947 р. за спогадами очевидців, положення народу покращилося. Про це свідчить і випуск «Сталінця» від 18 грудня 1947 р., в якому надається Постанова Ради Міністрів «Про проведення грошової реформи і скасування карток на продовольчі та промислові товари» [9].
Таким чином, голод 1946-1947 рр. був однією з найбільш жорстоких та масштабних акцій знищення мирного населення, в першу чергу українського селянства. Лише в селищі Суворове загинуло близько 139 людей. Проте на сторінках місцевої газети «Сталінець» радянська влада звітували про значні досягнення, патріотичний підйом і підвищення рівня життя населення.
1. Довженко О. (2008) Зачарована Десна: Кіноповісті, оповідання, щоденник.
Харків: Фоліо. 287 с.
2. Сталінець. 1947. № 6. 19 января.
3. Сталінець. 1947. № 8-9. 27 января.
4. Сталінець. 1947. № 12. 9 февраля.
5. Сталінець. 1947. № 13. 13 февраля.
6. Сталінець. 1947. № 16. 23 февраля.
7. Сталінець. 1947. № 34. 28 апреля.
8. Сталінець. 1947. № 97-98. 5 декабря.
9. Сталінець. 1947. № 102. 18 декабря.
Тетяна Маламен
студентка I курсу педагогічного факультету
Ізмаїльський державний гуманітарний університет
Науковий керівник – к.іст.н. Морошан Н. В.
