теренах України – тут, змінюючи одне одного, існували Січі – Подністрянська,
Задунайська та козацькі війська – Буджацьке, Дунайське, Новоросійське. У 1869 році,
у заявку із загальною військовою реформою, останнє козацьке військо на теренах
України було ліквідоване, а козаків не переселено на Кубань – переведено до
розряду державних селян і залишено на Буджаку.
І. Чергова російсько-турецька війна 1809-1811 років. Межиріччя Дунай-
Дністро звільнено від буджацьких татар, почалося заселення цього краю.
Землі роздавалися поміщикам, яки переселяли своїх селян з центральних
районів України та козакам, які прийшли захищати кордони Російської імперії
(Чорноморське козацьке військо), або які вже жили на цих землях (із 1709 року –
мазепинці, із 1740 року – некрасівці, із 1775 року – запорожці) та переселенцям з
інших країн - болгарам, гагаузам, німцям, швейцарцям, арнаутам.
На цих землях селилися збігли селяни із півдня європейської частини
Російської імперії (в основному з України). Робочих рук не вистачало, тому місцеві
роботодавці із радістю приймали їх та надавали можливість отримання документів
щодо «легалізації», часто навіть змінюючи їх прізвища та імена («Микола Джеря»
Нечуй-Левицького).
ІІ. Основна частина козаків проживала за Дунаєм (Задунайська Січ,
некрасівські липованські козаки Дунаю та ін.).
У 1828 році турецький уряд намагався використати проти грецьких повстанців
«своїх» запорожців, некрасівців. У великому Еритрейському повстанні греків проти
турецької неволі «башибузуки» (турецькі каральні загони) вирізали 60 тис. дітей,
жінок, старих; звіряча жорстокість шокувала Європу. Запорожці та некрасівці
відмовилися подавляти повстання греків й після жорстоких боїв із турками (разом із
реманентом та сім’ями) переселилися із-за Дунаю на Буджак. Виникають козацькі
поселення із своїми церквами Святої Покрови (церкві існують дотепер) –
Старокозаче, Папушойя (Переможне), Бритівка, Велика Мар’янівка, Руська Іванівка,
Стара Царичанка, частина Шабо біля парку танкового полку (Меморіал, де раніше
стояла козацька церква Святої Покрови). Згодом виникають козацькі поселення
Козацьке, Петрівка.
Для охорони кордонів та підтримання поліцейського порядку на території
Аккерманського та Ізмаїльського повітів утворюються козацькі війська: Дунайське,
Буджацьке, Новоросійське, що складалися з 3 кінних, 1 пішого полків та артилерії.
Козацькі гарнізони, крім козацьких станиць, стоять практично у всіх населених
пунктах Буджаку вздовж Чорного моря та на Дунаї.
У 1869 році, у зв’язку із реформою військ, козацькі війська на Буджаку були
ліквідовані, а козаків переведено до розряду державних селян.
Перед Першою світовою війною уряд Росії проводив перепис населення. 70%
населення Аккерманського повіту (сьогодні – Білгород-Дністровський, Саратський,
Татарбунарський, Тарутинський райони, де мешкають українці) вказали, що вони
або козаки, або вихідці з козаків.
ІІІ. У 1917 році козацтво на Буджаку відродилося, намагалося утворити
Буджацьку козацьку республіку, але в січні 1918 року Румунія окупувала Ізмаїльщину
та Аккерманщину, а повстання козацького населення було жорстоке придушено
(Хотинське та Татарбунарське).
